Село ЧЕРНЕЧЕ в топоніміці

Досить цікавий топонімічний фонд є у с. Чернече, що знаходиться південніше від міста Чигирин. Не дивлячись на те, що село за територією та населенням невелике (налічує в собі три вулиці і три провулки), та все ж його топоніміка досить таки колоритна. Дві основні та найбільші вулиці села мають назву Знам'янська та Колгоспна. Знам'янська – тому що пролягає дорогою до м. Знам'янка, що на Кіровоградщині, яке є до того ж ще й важливим залізничним вузлом. Колгоспна ж, тому що вела до сільського колгоспу, який згодом, у 60-х роках, буде ліквідований в зв'язку з укрупненням колгоспів, що відбулося за постановою Микити Хрущова. Але ще до приходу радянської влади на територію України ці вулиці, за згадками найстаріших жителів села мали кардинально інакші назви: такі, як вулиці Петрівська та Іванівська. Це зумовлюється, з одного боку, тим, що так звали перших поселенців в цьому селі, а з іншого, що це були дороги на Петрівський та Іванівський ліси, куди люди їздили підводами за дровами тощо. До вулиці Петрівської приблизно у другій половині минулого століття додалися ще два топоніми, тобто кутки – Устимівка та хутір Мирний. Перший пов'язаний з іменем Устима Коваля – людини, яка славилася на все село тим, що кувала різні приналежності для селянського життя-буття. Особливо Устим славився своїми ножами, які він позначав власним клеймом – півмісяцем і трьома зірками (одна над місяцем, інші дві – під ним). Мало чи не в кожного жителя села були ці ножі аж до кінця минулого століття. Топонім «хутір Мирний» — пов'язаний з тим, що в цю частину вулиці Петрівської, яка була добудована і доселена в більшості вихідцями із затоплених нині сіл Кременчуць- кого водосховища в кінці 60-х років минулого століття, приходило битись ледь не все парубоцтво села. Від того й жартівливо-саркастична назва «хутір» – бо як окрема місцина, інші люди; «Мирний» — бо билися. Паралельно вулиці Колгоспній проходила вулиця Леніна, що названа в честь вождя світового пролетаріату. В той час це було не в дивину, бо ж як не як, а в кожному селі була вулиця з аналогічною назвою. Проте селяни вже давно провели тут своєрідну «декомунізацію». Це цікавий факт, що чернечани і по сьогодні між собою в більшості кажуть на цю вулицю не Леніна, а Чаланда. Щодо походження саме цієї назви виникає ряд розбіжностей: мовляв названа вона через те, що дорога від непогоди була розмита та замулена і люди по ній «чаландували», тобто погано йшли. Або ж це своєрідна видозміна слову «чулан», адже раніше вулиця була невеличка (порівняно з сьогоденням) і, напевно, була схованою поміж крон дерев. Повернемось до вулиці Знам'янська. В минулому саме цією дорогою їхали чумаки по сіль, а вдалині за селом стояла подорожня корчма. З упевненістю можу заявити, що вже як сто літ цю вулицю називають Сошейною або ж по-простому – Соша (або, як інший варіант, — Шоса). Виходячи з цього, ми бачимо, що по даній вулиці людям слугували дві назви. Перша – Іванівська, друга, вже пізніша, яка лишилась і до сьогодні – Соша. Перед нами постає питання: чому так? Село Чернече в топоніміці Річ в тому, що ще до революційних подій в Російській імперії на території села проживав зі своєю родиною Олександр Григорович Безрадецький – поміщик, який і тримав чимало маєтностей по всьому тодішньому Чигиринському повіті. Одного разу, коли він їхав у бричці зі своєю родиною в сторону Знам'янки по Іванівській (мусимо сказати, що тоді пройшов сильний дощ, який розмив круту дорогу), то його бричка провалилася в провалля і з неї наче б то випала його дочка і вбилася на смерть. У відчаї згорьований батько наказав прокласти бруківку через усю вулицю і поробити водовідводи. Свою ж дочку поховав в цьому селі, на могилі поставив великий кам'яний хрест, який звідти зник буквально пару років тому. який звідти зник буквально пару років тому. З іменем родини Безрадецьких пов'язаний ще один топонім нашого села, такий як Сокиндрівка або ж Сокиндрівський Яр. За згадками односельців, — це місцевість на окраїні села, де стояла винокурня. Тут гнали спирт із картоплі. Було і декілька дворів. Такий собі промисловий хутірець. Винокурня давала багатьом жителям села робочі місця та й, не будемо слова таїти, – безкоштовно-вкрадений спирт. Нині це місцина «Першого» ставка. По інший бік Ірклію, в районі «Третього» ставу, є глибока балка, яка спускається до берегів річки. Місцеві називають її Циганською. Існує така версія, що колись на тому місці зупинявся циганський табір, який певний час там і проживав. Цигани поїхали, а назва дійшла до сьогодення. На жаль нині нерозшифрованими залишилися декілька маловідомих топонімічних назв. Пояснення яким я, за браком матеріалів, поки що не можу дати.

Звертаючись до односельців, хочу попросити співпраці. Якщо хтось має сумніви у висвітленому мною, то, будь-ласка, поправте та доповніть, розкажіть нове. Наше
село багате історією, але об'ємних писемних джерел, на жаль, немає. Хочеться це виправити. А взагалі, кожен населений пункт нашого краю має ще багато своїх таємниць і загадок.
Едуард КУЧМА, студент І курсу ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, влас. кор.«ЧВ»

"ОТО ТАКЕ БУЛО ЖИТТЯ.."

"З ДІДОВИХ ВУСТ"

А було то навесні. Тоді, коли вже прокидалися дерева од зимового сну і їхні снігові шапки обпадали додолу. Тоді, коли із хліборобських полів дзюркотіла тала вода у стару, але невеличку річку Ірклій. Саме до неї вже потроху почали спускатись люди з вудилами, які були ласі ловити риби. Тим гарна була річка, що якраз таки навесні блищала та розливалася своєю загравою на все Чернече, од того й видно її було здалеку, і чи піший чи їдучий на волах побачили б її точно, не дивлячись на те, що розкинулась вона, як і село – в долині.
А які то люди були в цьому селі, і яке ж то село було в цих людей ! З діда-прадіда вони козакували, не підпускали вражого татарина-турка до Чигрина, справно несли свою службу.
Та не увесь вік куштувати людям волі і не увесь вік жити правдою та вірою православною. Вже згодом відійшла і служба козацька, і прийшло життя гіркіщ – чумацьке. Ще й до сьогодні в людей з цього села зустрічаються чумацькі прізвища. Від того в один час було пів села Мажарів та Гержин, нині – одиниці.
Бог, його зна, коли то й справді було, якого року, бо ж ні я, ні батько мій, ні дід до сих пір сказати точно не можуть. Одне діло – було і все.
Внадилися люди з усього села на південь збиратись – заробіткувать. Збирались і молодиці, яким дома нудилось, бо батькам допомогти хотілось, збирались й парубки. Збирались й мужі з жінками, яким вже й шапку воші проїли – злидні дошкуляли.
Хтось ладив мажу та одівав ярмо волам на шиї, бо збирався їдучим у путь, хтось же не мав навіть і старих сап'янців, щоб шлях ноги не муляв, йшли босоніж. Таким людям в дорогу на одежу гуртом збиралися – всією сім'єю, в кого що було, не жаліли й останнього шматка хліба з цибулею отдати. Знали – дорога туди неблизька: всілякі лиха та незгоди будуть ще попереду.
Із таких людей була й Мелашка. Ледве дев'ятнадцять літ минуло, як дівчина зрозуміла, що доля її важка, а ще важча – в її батьків. Бувало й так, що й в хаті не було чого їсти, бо батько й мати не ті вже були. Все важче й важче давалася їм ота «замозолена копійка».
Отож, як-не-як, а треба було йти у мандри на ті заробітки. А може й над нею з жаліється фортуна, може ж і їй вдасться хоч щось заробити, і батькам стане жити легше ?
Взяла стару полатану торбину, поклала в неї їсти що було, попрощалася з батьками, перехрестилася і рушила з усіма людьми в путь.
Ішли степами-долинами. Та все в путь та й в путь. Ось вже давно як за плечима лишилася крута гора, яку поміж собою чумаки прозвали Всраною, а люди лиш те в них і перейняли. Минули Тарасо-Григорівку, пройшли й Кудашеве. Попереду був Зелений Яр та Юхимівка, а путь ще тільки розпочинався..
Стемніло, треба зупинитись. О-ох, а ж який же то далекий шлях туди, в південні краї. Недарма кажуть, що там і живеться людям краще, бо ж і панщина там менша, і землі більше. Та й чумаки б, ясна річ не їздили б у Крим, коли й справді вигоди звідтіля б ніякої не було. Але ж і їдуть, але ж і вертаються, хоч й не всі, але є. Хоч й важка доля чумацька, але тим і важка, що заробіток при ній добре.
Вона сиділа у траві й дивилася в небо, там в свою чергу світив круторогий, і поле зоряне вже рясно обсипало зірочками. З поміж усіх них вона чітко бачила орієнтир багатьох: отой Чумацький Шлях. Разом з тим згадувалась їй і мати і батько, яких вона тільки от недавно покинула самих, і які так сильно її чекають..
На ранок метушливо збиралася валка. За два дні треба було дійти до південних губерній, до панів. А були ті пани німцями-колоністами. Люди йшли, бо платили добре.
Ось вже й минули ще один хутір, а вже й за ним і Чутки не видно – далі дорога маловідома. І все безкраї та безкраї поля.
Чогось саме в ту мить згадалися слова з пісні, яку ще їй, коли мала була співала  бабуся. Бувало після праці важкої Вона сяде ввечері на лаву, та й про своє щось думає. Мелашка ж тільки ляже на коліна та й слухає. Вона ж все тихесенько тягне та виспівує:

«.. на небі хмара пролітала
і тихо плакала діброва,
вона ж журилась,
вона знала,
те горе хутору старого..»,

А далі співала, як на людей татари нападали та хати попалили. Співала й про те, як жінок і дівчат в полон брали, в Туреччину вражі бузувіри везли, продавали. Ані старого, ані малого не жаліли.. А потім..
А потім Мелашка мало що пам'ятала, засинала..
Валка спинилася. Стали перепочити, живіт до хребта прилипає. Розвернула хустину, витягнула хліба та сала, трішки поїла, заморилася. А люди вже й в путь рушили, треба доганяти. І тільки вставати та йти, коли глип ! І як воно ото вийшло, що в склянку ногою встала.
Відстала, спізнилася. Біда та й годі ! Що ж його робити ? Чим перев'язати ? Слава Богу, що плахта довга.
Одірвала. Перемотала з лихом. Ледве встала. Хоч й помаленьку, а треба йти, тут нема кому жаліти, та й не гоже дівчині молодій на життя юне жалітись.
Вона йшла, а навколо ні душі. Неначе тут нікого й в помині не було. Дивно. Сонечко вишкірилось з-за гори, пригрівало. Здавалося, що воно намагалося зарадити горю Мелашки.
Все поля та поля, а людей не видно. Бачила млин, але там не було нікого. Вдалині цюкали сокири.
Нога була кровоточила, мусила перепочити. Та й на тому все, треба йти, аби ж наздогнати.

«Зашуміли в гаю верби,
в долині тополі.
Пішов козак на війноньку –
дівчина ж на полі.

Пішов козак воювати –
мила працювати.
Не знає ж бідна,сердешна,
коли ж його ждати..»

От так йшла та все співала. Співала й далі б, якби з поля не вийшов, якийсь чоловік з мішком. Ввесь в чорному, штанина подерта, з лоба піт тече. А Він йде, та все за нею та за нею. Вона ходу прибавляє і Він. Якби ж не нога.. ой.. все. Прийшла моя годинонька.. – подумала бідолага.
- Їсти є ? - гиркнув чолов'яга.
- Та ось.. є.. – тихо одповіла Мелашка, потім зняла з-за спини торбину та й витягла з неї хлібину і все, що де неї зоставалось. Чолов'яга глянув на неї, а потім на їжу. Взяв, почав їсти.
Коли ж попоївши, питає:
- Ну, а бомага якась є?
- Зараз гляну, наче десь була.. – і дійсно, в торбині лежав клапоть газети, яку ще купляли, коли в Чигирині на базарі були. Витягла, дала чоловіку.
Він взяв, усміхнувся та й каже:
- Во-о, спасибі тобі, а то мені вже так остогидло ці гроші курить ! Які ж вони паскудні та невірунючі ! – в ту мить він знімає з плечей свій мішок, розмотує мотузку, а там… гроші…
Їй-Богу, гроші. Цілий мішок грошей. Та все печатані, пачками мотані, ов-ва ! Ге-е, такого спадку Мелашка і за свій вік би не заробила. Таких грошей ні Вона, ні батьки її не бачили.
- Розумієш, бандіт я.. оце неділі дві назад банк обікрали, а коли тікали з хлопцями то я одбився од гурту. Переховувавсь полями-манівцями, коли натрапив на тебе.
Сказав, а тойді і витяг з мішка пачку грошей, завтовшки з палець і дав Мелашці.
- Ну, спасибі тобі, держи од мене дяку.
Дав і пішов далі. Слава Богу, що пішов, слава Богу, що минулося.. Одне діло – минулося, друге – оце так.
Мелашка стояла. Затерпла. Ох же й перелякалась Вона цій пригоді. Потім глянула на гроші, за тим згадалось куди йшла. Плюнула, розвернулася та й пошкандибала додому.

***

На тому й скінчилася оповідь про  Мелашку. Нема чого більше і додати та  написати.. Хіба що, може, як вернулась ?

Так от. Як вернулась додому то поставили з батьками нову хату, завели невеличке господарство. Була тут і коровка і птиця різна. На тому й жити стало легше.
Згодом і заміж вийшла за прапрадіда мого – Дениса Мажара. З тих пір і по сьогодні всі нас «динис`ами»  дражнять. Нам на те й образ нема.
Давно то було. Вже немає їх більше, як літ п’ятдесят-сімдесят. Пам’ять же про них існує і по нині.

Едуард Кучма

16.01.2017 р.

В ПАМ'ЯТЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ..

26 листопада - день пам'яті жертв Голодомору,
1921-1923 рр; 1932-1933 рр; 1946-1947 рр..
Мав змогу вшанувати.. Вічна пам'ять жертвам.. Я пам'ятаю !

***
Сьогодні зібрались з Русланом; купили чотири лампадки, рушник, хлібину.. Сіли на трамвай, ледве доїхали до кінцевої, така тиснява, думав всі на Лідерівський бульвар, коли ні.. на театрі Музкомедії вийшли. Погодьтеся, таки ж в театрі краще посидіти аніж прийти до монументу?
В думках одні дурниці, навіть не знаю про що й розповідати. Ге, якби хотілося, щоб цього всього того тоді не було: і тих тисячів ненароджених немовлят, мільйонів закатованих та заморених голодом, ох, як же не хотілося, але, на жаль це був не сон, це було наяву.
***
Прикро, що досить таки мало одеситів прийшли, щоб вшанувати своїх же земляків, проте, досить таки радує те, що є люди, які прийшли і вшанували, бо не байдужі до своєї країни та її багатостраждальної історії..

***
Холодна пустка, голодна пустка,
колись отут гуло життя.

Тепер немає й вже не буде,
Пропали села, пропали міста,
та відгули вже хутори.
Поставим свічку,
на пам’ять людям
у той жахливий
Голод-33.

В пам’ять Василю Симоненку

МОЄМУ УЛЮБЛЕНОМУ ПОЕТОВІ ПРИСВЯЧУЮТЬСЯ ЦІ СКУПІ ТА НЕЗГРАБНІ РЯДКИ..
Дорогий Василь Симоненко,
кожну мить, я згадую тебе,
хоч буває то лишень на хвильку,
а буває день не залишає те мене.
Ще бува, як сяду то згадаю
і в мандраж аж кидає й бере,
як в свої неповні тридцять
ти пішов до раю,
і звідтіль тебе ніхто вже не верне.
Мій улюблений Василю,
я гадаю, що любив
за все й понад життя
ти свою країну, матір й хату скраю.
Трішки згодом жінку і дитя.
Мій зажурений Василю,
я ридаю,
з того, що пішов від нас
ще молодим.
Може б зараз, я й не уявляю,
чи б побачив наяву тебе старим ?

15.11.2016

Федір Сидорович Предтеча - автор всесвітньо відомої пісні "Расскинулось море широко.."

Чигиринський край славиться великою кількістю талановитих та знаменитих людей. На цій землі розквітнув державний розум та військовий талант гетьмана Богдана Хмельницького. Тут творив великий пророк Тарас Шевченко. Піснями та легендами вплелись у віти холодноярських лісів думи про Коліївщину. Жили тут і не настільки відомі особистості, але й не менш талановиті. До числа таких можна віднести постать звичайного моряка Федора Предтечі, який залишив вагомий слід у пісенній спадщині, давши світу можливість насолоджуватись простим мотивом пісні «Розкинулось море широко».
Вже другий рік поспіль Чигиринський НВК І-ІІІ ст. №2 веде пошукові роботи, які допомагають дізнатися якнайбільше про дану видатну постать. За ці два роки учні нашої школи дослідили та вивчили біографічні дані Федора Сидоровича, з'ясували його місце народження, місце поховання та власне історію написання самої пісні.

Федір Сидорович Предтеча народився в 1885 році в м. Чигирині, на той час Київської губернії, в сім’ї Сидора Предтечі. З раннього віку наймитував з батьком у поміщиків, щоб хоч якось прогодувати їхню родину. Пізніше, не зважаючи на всілякі труднощі Федору вдалося закінчити церковно-приходську школу. З 1902 року переїжджає до Керчі шукаючи якогось заробітку. З того ж року Федір Сидорович почав працювати матросом на різних суднах.
Пісня «Розкинулось море широко» була написана у 1906 році на пароплаві «Одеса» у Червоному морі на честь його товариша Василя Гончаренка, який трагічно загинув від задухи в кочегарному відділенні.
З початку свого написання і по сьогоднішній день пісня вже давно стала приводом для легенд. Авторство цієї пісні приписували безлічі людей. Існує версія, що слова до цієї пісні були написані Миколою Щербиною у 1843 році, а музику написав Олександр Гурильов. От що про це казав син Віктор Предтеча: «Та ні, цю пісню написав мій батя, – переконливо стверджує Віктор Федорович і додає: – Я дуже добре пам’ятаю той листок із віршем, лискучий такий аркуш паперу, щільний, як із глянцевого журналу. Це був чорновик вірша, де все було почеркано

В своєму пісенному репертуарі пісню співали такі відомі естрадні діячі: Юрій Морфессі, Леонід Утьосов, Федір Шаляпін, Євгеній Дятлов, Юрій Шевчук, Андрій Макаревич, Олексій Плотніков, Тетяна Буланова, Надія Плевицька. За таким переліком ми бачимо, що пісня є надзвичайно популярною та фактично безсмертною, що, на жаль, ми не можемо сказати про автора.
Річ в тому, що на сьогоднішній день майже ніхто не знає про поховання автора цієї всесвітньовідомої пісні, було прикро, коли учні нашої школи прийшли та побачили його занедбаний стан. З того дня було вирішено – привести місце поховання до ладу.
За ініціативи вчителя історії – Кравченка О. А. було сформовано волонтерський загін на базі учнів 7-11 класів, які забезпечивши потрібними для себе інструментами вирушили довести місце поховання до ладу.

На нас чекала довга і клопітка робота. Потрібно було розчистити периметр місця поховання, прибрати та розрівняти сміттєву купу, навести косметичний ремонт та облагородити надгробок цієї славетної постаті.
І варто сказати, що з цією роботою ми впорались, тепер поховання Федора Сидоровича має більш-менш пристойний естетичний вигляд. В планах нашої школи вже розробляється ескіз пам'ятника Федору Предтечі, як автору однієї з найвидатніших пісень «Розкинулось море широко», яка в роки Другої Світової війни надихала та підіймала бойовий дух тисячам солдатам, а на сьогоднішній день так полюбилася мільйонам людей у всьому світі.
Ім'ям цієї людини планується назвати провулок в місті Чигирин, ми ж вважаємо, що Федір Сидорович дійсно цього заслуговує. Мала Батьківщина повинна знати героїв свого краю.
У 2015 році відбулася 130 річниця від дня народження Федора Сидоровича Предтечі.

Згасає літнє сонце вдалині
І розстеляє синю ковдру вечір,
В дворі своєму, в Чигирині,
Задумався, стоїть моряк Предтеча.
Олександр Петриченко

Едуард Кучма, студент І курсу ПНПУ ім. К. Д. Ушинського

Весна 2016-го року

ПІШОВ У ВІЧНІСТЬ ТАЛАНОВИТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК,СПІВЕЦЬ УКРАЇНИ, ДНІПРА І БОРОВИЦІ - МИКОЛА ЦИБЕНКО

У наш час досить важко знайти справжніх письменників, які писали від душі та щирого серця. Письменників, які в кожне слово вкладали часточку себе, свого тепла, своєї доброти. Письменників, які ночами не досипали, бо ж для них ніч - час думок , час коли вони наодинці зі своїми думками, це та пора, коли вони відкривають свою душу усьому світові. Одним із таких письменників, був уродженець села Боровиця, Чигиринського району, Черкаської області - Микола Іванович Цибенко.

Народився далекого 1939-го року, тоді, через очі ще малого Миколки пройшла Друга Світова війна, голод та переселення з рідного села, яке в майбутньому він не раз згадуватиме в своїх творах та віршах.. Було всього: і радості, і горя, і вдачі, і лиха, проте хлопчина все долав, і всі емоції, які отримував від того, вкладав і виливав у своїх рукописах. Від того до пера потягнувся ще з шкільних років. Останній дзвінок пролунав у 1956 році. А тому після її закінчення потрібно відразу готуватися до вступних екзаменів. В тому ж році вступив до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. П'ять років навчання пролетіли непомітно. Вже в 1961 році, за розподілом Микола Іванович їде в Казахстан до цілинного колгоспу працювати прорабом. Там же й одружився, незабаром народився син. Але якби не було добре та гарно в новім краю, проте доля підказувала, що дома найкраще. Все частіш снилася стара Боровиця. Снилися і ті кривуваті вулички, і та батьківська хата, і старе пасовисько, де ще малим з однолітками гнав пасти череди. Вже скоро він повертається в Україну і оселяється зі своєю родиною у Вільногірськ. Там влаштовується працювати до будівельного управління. Згодом, переїжджає до Дніпропетровська (нині – Дніпро), де від тої миті і до самої пенсії стає відданим своїй роботі в проектному інституті. Не покидав і віршування. Невтомний трудівник, палкий патріот своєї країни, завжди з гумором, з під руки Миколи Івановича вийшло вісім поетичних збірок, які у всі роки приносили радість та втіху українському народу. Це були: «Пригоди Тихослава», «Лисяче серце», «Сім казок», «Ключ трава», «Ожуг», тощо. Його п'єси ставили у театрах Луганську, він сам – друкувався в різних журналах, на його вірші писалися пісні. Від цієї людини життя завжди вирувало ключем. Радів світові, був небайдужий до рідного краю, закарбувався всім, як людина чуйна, оптимістична, життєрадісна, життєвій силі якого могли б позаздрити більшість з нас. Але як всім нам відомо, що Бог забирає найкращих.. 27 жовтня 2016 року на 77-му році свого життя перестало битися серце Миколи Івановича Цибенка, людини з великої літери, людини, яка творила і звершувала прекрасне та вічне. Ось так закінчився життєвий шлях цієї видатної людини, яка лишила по собі слід в історії та культурі всієї України. Про таку людину пам'ятатимуть вічно, бо вони ж такі люди залишаються назавжди у наших серцях. Едуард Кучма, студент І курсу ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, влас. кор. «ЧВ»