"З ДІДОВИХ ВУСТ"
А було то навесні. Тоді, коли вже прокидалися дерева од зимового сну і їхні снігові шапки обпадали додолу. Тоді, коли із хліборобських полів дзюркотіла тала вода у стару, але невеличку річку Ірклій. Саме до неї вже потроху почали спускатись люди з вудилами, які були ласі ловити риби. Тим гарна була річка, що якраз таки навесні блищала та розливалася своєю загравою на все Чернече, од того й видно її було здалеку, і чи піший чи їдучий на волах побачили б її точно, не дивлячись на те, що розкинулась вона, як і село – в долині.
А які то люди були в цьому селі, і яке ж то село було в цих людей ! З діда-прадіда вони козакували, не підпускали вражого татарина-турка до Чигрина, справно несли свою службу.
Та не увесь вік куштувати людям волі і не увесь вік жити правдою та вірою православною. Вже згодом відійшла і служба козацька, і прийшло життя гіркіщ – чумацьке. Ще й до сьогодні в людей з цього села зустрічаються чумацькі прізвища. Від того в один час було пів села Мажарів та Гержин, нині – одиниці.
Бог, його зна, коли то й справді було, якого року, бо ж ні я, ні батько мій, ні дід до сих пір сказати точно не можуть. Одне діло – було і все.
Внадилися люди з усього села на південь збиратись – заробіткувать. Збирались і молодиці, яким дома нудилось, бо батькам допомогти хотілось, збирались й парубки. Збирались й мужі з жінками, яким вже й шапку воші проїли – злидні дошкуляли.
Хтось ладив мажу та одівав ярмо волам на шиї, бо збирався їдучим у путь, хтось же не мав навіть і старих сап'янців, щоб шлях ноги не муляв, йшли босоніж. Таким людям в дорогу на одежу гуртом збиралися – всією сім'єю, в кого що було, не жаліли й останнього шматка хліба з цибулею отдати. Знали – дорога туди неблизька: всілякі лиха та незгоди будуть ще попереду.
Із таких людей була й Мелашка. Ледве дев'ятнадцять літ минуло, як дівчина зрозуміла, що доля її важка, а ще важча – в її батьків. Бувало й так, що й в хаті не було чого їсти, бо батько й мати не ті вже були. Все важче й важче давалася їм ота «замозолена копійка».
Отож, як-не-як, а треба було йти у мандри на ті заробітки. А може й над нею з жаліється фортуна, може ж і їй вдасться хоч щось заробити, і батькам стане жити легше ?
Взяла стару полатану торбину, поклала в неї їсти що було, попрощалася з батьками, перехрестилася і рушила з усіма людьми в путь.
Ішли степами-долинами. Та все в путь та й в путь. Ось вже давно як за плечима лишилася крута гора, яку поміж собою чумаки прозвали Всраною, а люди лиш те в них і перейняли. Минули Тарасо-Григорівку, пройшли й Кудашеве. Попереду був Зелений Яр та Юхимівка, а путь ще тільки розпочинався..
Стемніло, треба зупинитись. О-ох, а ж який же то далекий шлях туди, в південні краї. Недарма кажуть, що там і живеться людям краще, бо ж і панщина там менша, і землі більше. Та й чумаки б, ясна річ не їздили б у Крим, коли й справді вигоди звідтіля б ніякої не було. Але ж і їдуть, але ж і вертаються, хоч й не всі, але є. Хоч й важка доля чумацька, але тим і важка, що заробіток при ній добре.
Вона сиділа у траві й дивилася в небо, там в свою чергу світив круторогий, і поле зоряне вже рясно обсипало зірочками. З поміж усіх них вона чітко бачила орієнтир багатьох: отой Чумацький Шлях. Разом з тим згадувалась їй і мати і батько, яких вона тільки от недавно покинула самих, і які так сильно її чекають..
На ранок метушливо збиралася валка. За два дні треба було дійти до південних губерній, до панів. А були ті пани німцями-колоністами. Люди йшли, бо платили добре.
Ось вже й минули ще один хутір, а вже й за ним і Чутки не видно – далі дорога маловідома. І все безкраї та безкраї поля.
Чогось саме в ту мить згадалися слова з пісні, яку ще їй, коли мала була співала бабуся. Бувало після праці важкої Вона сяде ввечері на лаву, та й про своє щось думає. Мелашка ж тільки ляже на коліна та й слухає. Вона ж все тихесенько тягне та виспівує:
«.. на небі хмара пролітала
і тихо плакала діброва,
вона ж журилась,
вона знала,
те горе хутору старого..»,
А далі співала, як на людей татари нападали та хати попалили. Співала й про те, як жінок і дівчат в полон брали, в Туреччину вражі бузувіри везли, продавали. Ані старого, ані малого не жаліли.. А потім..
А потім Мелашка мало що пам'ятала, засинала..
Валка спинилася. Стали перепочити, живіт до хребта прилипає. Розвернула хустину, витягнула хліба та сала, трішки поїла, заморилася. А люди вже й в путь рушили, треба доганяти. І тільки вставати та йти, коли глип ! І як воно ото вийшло, що в склянку ногою встала.
Відстала, спізнилася. Біда та й годі ! Що ж його робити ? Чим перев'язати ? Слава Богу, що плахта довга.
Одірвала. Перемотала з лихом. Ледве встала. Хоч й помаленьку, а треба йти, тут нема кому жаліти, та й не гоже дівчині молодій на життя юне жалітись.
Вона йшла, а навколо ні душі. Неначе тут нікого й в помині не було. Дивно. Сонечко вишкірилось з-за гори, пригрівало. Здавалося, що воно намагалося зарадити горю Мелашки.
Все поля та поля, а людей не видно. Бачила млин, але там не було нікого. Вдалині цюкали сокири.
Нога була кровоточила, мусила перепочити. Та й на тому все, треба йти, аби ж наздогнати.
«Зашуміли в гаю верби,
в долині тополі.
Пішов козак на війноньку –
дівчина ж на полі.
Пішов козак воювати –
мила працювати.
Не знає ж бідна,сердешна,
коли ж його ждати..»
От так йшла та все співала. Співала й далі б, якби з поля не вийшов, якийсь чоловік з мішком. Ввесь в чорному, штанина подерта, з лоба піт тече. А Він йде, та все за нею та за нею. Вона ходу прибавляє і Він. Якби ж не нога.. ой.. все. Прийшла моя годинонька.. – подумала бідолага.
- Їсти є ? - гиркнув чолов'яга.
- Та ось.. є.. – тихо одповіла Мелашка, потім зняла з-за спини торбину та й витягла з неї хлібину і все, що де неї зоставалось. Чолов'яга глянув на неї, а потім на їжу. Взяв, почав їсти.
Коли ж попоївши, питає:
- Ну, а бомага якась є?
- Зараз гляну, наче десь була.. – і дійсно, в торбині лежав клапоть газети, яку ще купляли, коли в Чигирині на базарі були. Витягла, дала чоловіку.
Він взяв, усміхнувся та й каже:
- Во-о, спасибі тобі, а то мені вже так остогидло ці гроші курить ! Які ж вони паскудні та невірунючі ! – в ту мить він знімає з плечей свій мішок, розмотує мотузку, а там… гроші…
Їй-Богу, гроші. Цілий мішок грошей. Та все печатані, пачками мотані, ов-ва ! Ге-е, такого спадку Мелашка і за свій вік би не заробила. Таких грошей ні Вона, ні батьки її не бачили.
- Розумієш, бандіт я.. оце неділі дві назад банк обікрали, а коли тікали з хлопцями то я одбився од гурту. Переховувавсь полями-манівцями, коли натрапив на тебе.
Сказав, а тойді і витяг з мішка пачку грошей, завтовшки з палець і дав Мелашці.
- Ну, спасибі тобі, держи од мене дяку.
Дав і пішов далі. Слава Богу, що пішов, слава Богу, що минулося.. Одне діло – минулося, друге – оце так.
Мелашка стояла. Затерпла. Ох же й перелякалась Вона цій пригоді. Потім глянула на гроші, за тим згадалось куди йшла. Плюнула, розвернулася та й пошкандибала додому.
***
На тому й скінчилася оповідь про Мелашку. Нема чого більше і додати та написати.. Хіба що, може, як вернулась ?
Так от. Як вернулась додому то поставили з батьками нову хату, завели невеличке господарство. Була тут і коровка і птиця різна. На тому й жити стало легше.
Згодом і заміж вийшла за прапрадіда мого – Дениса Мажара. З тих пір і по сьогодні всі нас «динис`ами» дражнять. Нам на те й образ нема.
Давно то було. Вже немає їх більше, як літ п’ятдесят-сімдесят. Пам’ять же про них існує і по нині.
Едуард Кучма
16.01.2017 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар