ХУТІР ЧИГИРИНІВКА (ТАЛАГИРІВКА)

Сьогодні, на Чигиринщині майже ніхто нічого не може сказати про хутір в якому на початку минулого століття вирувало життя на повну, а в «Списках населених міст

Херсонської губернії» та метричних книгах того часу даний населений пункт взагалі був писаний слободою та пізніше навіть селом. Мова піде про Чигиринівку. Хутір Чигиринівка більш відомий як Талагарева (Талагрева) - вже зниклий населений пункт Черкаського, донедавна Чигиринського районів Черкаської області, котрий проіснував до 70-х років минулого століття. З кінця XVIII століття слобода Чигиринівка належала родині військових поселенців з прізвищем Талагирі, а саме: відставного прапорщика, згодом поміщика Дем’яна і вахмістра Павла. Ім’я Дем’яна Талагирі також згадується в сповідній відомості церков Новомиргородської протопопії за 1766 рік, де він згадується гусаром та свояком Василя Василєва роти восьмої шанця Вершацького церкви Різдва Пресвятої Богородиці. На момент перепису Дем’янові було приблизно двадцять два роки. В тім, напевне, за більш як двадцять років служби Дем’ян Талагирі вислужився до прапорщика та навіть мав своїх дворових кріпаків. Став власником слободи і її слобожан, хоча сам проживав у Нестерівці. Перша писемна згадка де вказується пряма назва слободи Чигиринівки згадується в метричній книзі церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Нестерівки (Вершаць) та датується 1792-им роком. В записі метричної книги сказане наступне: «Крестил иерей Федор Глобачевь младенца Павла родителей законньіх Николая Чигриненка и женьі его Евдокии жителей слободьі Чигириновки». Цілком імовірно що саме від прізвища Чигриненко і пішла назва слободи Чигиринівка. Проводячи аналіз на базі наявних сповідок та метричних книг Церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Нестерівка Стецівської волості Олександрівського повіту Херсонської губернії на кінець XVIII століття мені зустрічаються наступні прізвища поселенців: осібні або ж дворові кріпаки Басарабенко (перша згадка датується 1799 роком, до цього носили прізвище Горбенко), Горб (Горбенко) та селяни Бреусенко, Гончар, Горовий, Житниченко, Савів, Ткач, Швець, Шкляренко, Чигрин (Чигриненко), Чорний. Будучи обивателями церкви села Нестерівка селяни жили звичним життям того часу: народжують, укладають шлюби з мешканцями навколишніх слобід та сіл і майже ніколи зі своїми односельцями та помирають. З 1821-го року слобода Чигиринівка перейшла у власність поміщиці та корнетші Ариновичевій, а з 1832-го року поміщику Савві Яковлевичу Модзолевському та його рідним. Сам Савва Яковлевич Модзалевський проживав в селі Вершаці за професією був приставом другого стану Олександрійського повіту. Походив з роду значкових товаришів. Продовжуючи аналіз наявних сповідок та метричних книг вже за першу половину XIX століття церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Вершаць до вже наявного фамільного фонду додаються такі прізвища: Бессараб, Бреус, Дакало, Нижник, Сулима, Ткаченко, Харченко. Натомість, деякі з названих раніше - зникають. Наприклад, вже згадане прізвище Чигрин та Чигриненко вже майже не фігурує в записах метрик, а це значить що його носії того часу були жіночої статі та уклали шлюби та змінили своє прізвище або були похилого віку або ж просто померли. Аналізуючи вже вище згадані «Списки населених міст Херсонської губернії» станом на 1868 рік у селі Чигиринівка (Талагирівка) Стецівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії налічувалось 10 дворів, проживало 27 осіб чоловічого та 26 осіб жіночої статей (всього 53 особи). У другій половині ХІХ століття прізвищевий фонд села Чигиринівки фактично залишається сталим. До нього додаються, хіба, лише декілька прізвищ серед таких - прізвище Басараб та Чабан. Станом на 1888-й рік у селі Чигиринівка (Талагирівка) Стецівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії налічувалось 34 осіб чоловічого та 39 осіб жіночої статей, всього 73 особи. За переписом 1896-го року було 11 дворів та 60 мешканців в тому 30 осіб чоловічої та 30 осіб жіночої статей. Вочевидь, за даний проміжок часу населення Чигиринівки скоротилося, припускаю що з-за епідемій та холер котрі в той час були не рідкісним явищем. До того ж, в даному переписі село Чигиринівка (Талагирівка) назване хутором. Завдяки довідниковій книзі Херсонської єпархії ми дізнаємось що у 1905-му році у селі Чигиринівка було 18 дворів та 83 мешканців (43 осіб чоловічого та 40 осіб жіночої статей). За останнім доступним на сьогодні переписом Російської імперії у 1916-му році у селі Чигиринівка (Талагирівка) Стецівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії налічувався 21 двір та проживало 55 осіб чоловічого та 58 осіб жіночої статі (всього 113 осіб). Серед селянства на початок ХХ століття найбільш чисельними родинами села були родини Бессараб (вони ж Басараби), Бреус, Горбенко, Нижник. Не оминули Чигиринівку і події Першої Світової війни. Чигиринівці теж брали участь в боях у лавах імператорської армії Російської імперії. Серед таких, сьогодні нам відомі наступні імена: рядовий Степан Микитович Бессараб, рядовий Констянтин Семенович Бреус, рядовий Сидір Павлович Бессараб. Всі вони отримували поранення безпосередньо під час бойових дій, а останнього було вбито після двохмісячного лікування у військовому госпіталі. Під час Голодомору 1932-1933 рр. також були жертви і серед місцевого населення Чигиринівки (Талагирівки). З матеріалів збірника Третьої історико-краєзнавчої учнівської конференції Суботівської загальньоосвітньої школи можна дізнатись свідчення респондентів, котрі безпосередньо були очевидцями тих страшних подій. Пригадуючи ті часи чигиринівці згадували наступне: Оповідач Басараб Харлампій Климович 1925 р.н.: «..Голод я пам’ятаю. Забирали зерно свої активісти, місцеві. Вони ходили зі щупами, без документів, свої бандіти. Ходили без зброї. Серед таких пригадую Хирсанчука Гераська - Герасима (із Замосту - кутка села Верщаці). Ніхто їм не сопротивлявся, бо були б аж на Сєвєрі. Харчі дехто міг ховать, але знаходили скрізь і забирали все - і по запічках квасолю трусили та висипали. Хто закопував у землю, то щупами знаходили. У тих, хто не йшов у колгосп, забирали й худобу. Людей судили. Збирати нічого не дозволяли. До колгоспу люди не хотіли йти. У мого діда Теофана було четверо коней і шість корів та довгий сарай. Сарай забрали під колгосп і зробили конюшню. Дід даже не сопротивлявся бо боявся Сибіру. Тоді його вигнали з хати, то він перейшов жити до нашого батька. Так і жили з нами. Пам’ятаю, що прийшли «активісти» - загін продзачистки то вони потрусили і все забрали. Полізли на горіще і забрали качанчики. З-під закрама пшінку витягували мотовилом. Забрали даже метричні (посвідки про народження - прим. авт.): мою і сестри Маші, скурили..». Оповідачка Басараб Софія Федорівна 1921 р.н.: «..Худобу забирали, у нас забрали і коні, і корови і все зерно, яке знаходили. Не давали збирати гнилу картоплю, буряки у полі, чи яку зернину. Було, підемо крадькома у поле щось знайти, несемо додому, а він приїде на коні і забере. А ми йдемо додому голодні і плачемо. Всі страждали від голоду, пухли багато, вмирали. Голод зводив людей з ума..». Оповідач Басараб Харлампій Климович 1925 р.н.: «..Ми жили на хуторі Чигиринівка (Талагарева), то нас спасав ліс і ставок. Ще нас спасла корова. Так і вижили. У нас люди ділились і такого страшного голоду, як у селі, ми не знали. Пухлих було мало. Їли все: листя сушили з кропиви, ліщини, липи, калачики. Перетирали і пекли оладки. Ще мати пекла оладки з горіхового листя, а ми ловили в ставку рибу, раки, черепах. Родичі на не допомагали бо самі голодні були. На хуторі люди масово почали мерти в 1933 році, того що повиходили всі ресурси. Іще у матері був перстінь, хрест і серги золоті. Батько їх забрав та поїхав у Чигирин у так званий «Торгсін». На них виміняв борошна та хлібину. Так і дотягли до нового урожаю. На хуторі ж мерли люди, але не так масово, як у селі, а людоїдства у нас не було. А от у Когутівці, казали люди, що якісь, зарізали й з’їли дитину. Померлих людей на хуторі хоронили . А в селі накидали повну яму, бо не було кому копать ями, всі голодні були. Хтозна, де вже ті могили»..». Оповідачами були уродженці хутору Чигиринівки (Талагирівки). Інформацію записала Коваленко Галина Федорівна, село Вершаці, ЗОШ І-ІІІ ступенів 20-го жовтня 2005-го року. На жаль, міжвоєнний період ХХ століття був трагічний не тільки для села Чигиринівки, а й для всієї України. Населений пункт в документах того часу вже згадується як хутір, а місцеве населення і далі продовжує оговтуватись від завданих втрат спричинених Голодомором і безжальною колективізацією. Хутір Чигиринівка як і село Вершаці був окупований німецькими військами на початку серпня 1941-го року зі сторони Олександрівського району, як правило це були мотопіхотні та піхотні з’єднання. З книжки «Вершаці: Історія і сьогодення» Перепелиці А., можна дізнатись, що частина населення Чигиринського та навколишніх районів всіляко підтримувала партизанський рух, тікаючи та долучаючись в Чорний ліс до партизан. Із початку окупації в лісах біля хутору Самбросівки та хутору Чигиринівки були незначні диверсійні групи, а вже в 1942-му році радянське командування направило кілька груп десантників до Чорного лісу, а тому партизанські загони стали більш чисельними. Місцеве населення з ближніх сіл, щоб знайти партизан йшли саме на хутір Чигиринівку (Талагирівку) стежкою яка вела із Чигиринівки на село Гутницьке в гущу лісу: роблячи там зупинку. Через декілька днів до них підходили партизани радянської армії. Тож чисельність партизанського загону збільшилася майже до тисячі осіб. Німецькі ж війська про зв’язки місцевого населення з партизанами знало. Про події тих часів на хуторі Чигиринівці збереглися згадки очевидців, ось що згадувала мешканка села Вершаць Кошман Г. 1936 р.н.: «...В дитинстві я часто гостювала в родичів в Талагаревій. Одного разу мене розбудив сильний гуркіт. Схватившись з ліжка і заглянувшись у вікно я побачила лице гітлерівця. Тітка зайшла в хату і сказала щоб я одягнулася бо потрібно йти в центр хутору. Коли ми туди прийшли то побачили багато людей. Майже всі жителі стояли і слухали гітлерівців, які були на конях. Після промови гітлерівці поїхали в сторону Вершаць, а люди залишилися стояти. Потім до гурту вийшла група озброєних людей. Розпитавши у хуторян про гітлерівців вони знову пішли в ліс. Повернувшись із родичами до хати дядько запряг коней і повіз мене додому. Після цього мене батьки завжди лякали що як не буду слух’яна то відвезуть мене у Талагареву, а там німці мене вб’ють. Коли я підросла то мені батьки розповіли що гітлерівці зігнали людей та лякали розстрілом, щоб ті не допомагали партизанам..». На жаль, чимало чигиринівців потрапило в німецький полон. Підлітків села вивозили до Німеччини для роботи на користь Рейху, серед відомих мені сьогодні такі імена: Бреус Мокрина Наумівна, Нижник Ювмен, Басараб Харлампій Климович. В кінці 90-х років минулого століття щодо таких людей будуть вживати термін «остарбайтер». Повертаючись назад, варто назвати імена полеглих солдат та вбитого мирного населення хутору що загинуло під час Другої світової війни. Згідно з рішенням правління вершацького колгоспу «Комунар» від 10-го листопаду 1956-го року, в травні 1966-го року бригадою будівельників райміжкогоспбуду в центрі села Вершаці був встановлений обеліск Слави з іменами 216-ти осіб односельчан та загиблих з прилеглих хуторів. Серед них і імена деяких уродженців хутору Чигиринівка: Басараб М.С., Басараб М.П., Басараб В.Г., Басараб О.П., Басараб Д.О., Басараб С.Т., Басараб І.С., Басараб В.І., Бреус П.К., Горбенко Г.Ю., Горбенко М.К., Нижник П.М., Нижник В.Ф., Нижник Г.Я. Також, в ході наступальних операцій радянської армії взимку 1944-го року, далеко від рідної домівки в братських могилах були вбиті та поховані воїни, імена яких знайдені в ході власного генеалогічного дослідження: - Басараб Афанасій Теофанович (1905-1944 рр.) - вбитий та похований в братський могилі в селі Коханівка Знам’янського району Кіровоградської області., - Басараб Клим Теофанович (1903-1944 рр.) - вбитий та похований в братській могилі села Осикувате Кіровоградського району Кіровоградської області (батько вищезгаданого респондента Харлампія Бессараба). - Басараб Трохим Климович (1920-1944 рр.) - вбитий та похований неподалік від хутору Ямки Олександрівського району Кіровоградської області (син Басараба К.Т. та брат Басараба Х.К). Після Другої Світової війни хутір Чигиринівка підпорядковується Вершацькій сільській раді, а тому, хутірські діти ходили до школи саме цього села. Дорослі ж, ходили працювати до колгоспів «Широкий лан» та колгоспу «Будьонного» відробляючи річну норму в 250-т днів. У книзі «Вершаці: історія і сьогодення», пані Алла пише: «..в середині минулого століття різко зменшується кількість населення в приглеглих селу Вершаці хуторах..», але, на мою думку, цьому зумовили події першої половини минулого століття, а згодом, останнім цвяхом на приречене знищення хуторів, зокрема Чигиринівки (Талагирівки) стало укрупнення господарства шляхом об’єднанням всіх навколишніх сіл та хуторів в єдиний колгосп. Таким був колгосп «Будьонного» села Вершаць до якого входили хуторяни та селяни Чигиринівки, Самбросівки та Цибиківки, тощо. У 1958-му році в Чигиринському районі відбулася реорганізація господарств, на території с. Вершаці: було утворено новий колгосп «Комунар», до якого включили і хутір Чигиринівку. Політика уряду щодо укрупнення господарств вплинула на кількість населення, а тому населення хутору з кожним роком почало виїзджати в сусіднє село Вершаці, рідше - в місто Чигирин, села Ружичеве та Цвітну, місто Знам’янку Кіровоградської області, тощо. Однією з причин такого переселення стало погане шляхосполучення з іншими населеними пунктами та відсутня електрифікація хутору, коли вже на той час в майже усьому Чигиринському районі вона відбулася. З тих часів багато родичів, котрі вже не жили на хуторі відправляли дітей до своїх батьків, тоді, між дітьми в іграх «ходила» така дитяча примовка котрою діти дразнились: «..Бражник, Нижник, Басараб пішли раз купаться. Бражник, Нижник утонув, хто із них остався?». Проте, вже в кінці 70-х років минулого століття хутір покидають останні мешканці, залишаючи по собі пусті обжитті помістя та землі.

Нащадки таких переселенців живуть і по сьогодні поряд з нами та носять прізвища що вирізняються серед фамільного пантеону Чигиринщини своєю унікальністю. Таким чином кількасотрічна історія хутору Чигиринівки (Талагирівки) добігала свого існування. 19 листопада 2023-го року Едуард КУЧМА

УТВОРЕННЯ КОРОЛІВСТВА СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНІВ

Південнослов'янські землі на початку ХХ століття.(окрім Сербії і Чорногорії) перебували у складі двох колоніальної імперій, Боснія, Герцеговина, Словенія і Хорватів- Австро-Угорщина;Македонія - Османська Імперія.Тільки Сербії і Чорногорії здобули незалежність від турецького панування у 1878 році.
Пізніше, Македонія, внаслідок Першої Балканських війни 1912 року стала вільною. Але внаслідок Другої Балканської війни Македонія була розділена між Сербією, Грецією та Болгарією.

У липні 1917 р. на острові Корфу між керівництвом
Югославського комітету (центром югославської еміграції з Австро-Угорщини) і сербським урядом розпочались переговори про майбутнє південнослов'янських народів. Ці перговори закінчились підписанням декларації. Декларація проголошувала неминучість єдиної південнослов'янської держави.
Після поразки Австро-Угорщини у Першій Світовій війні південнослов'янська територія була визволена сербською армією. Правлячі кола Ховатії, Словенії, Чорногорії та Сербії підтримали ідею про сторення єдиної держави.
Найважливішим кроком на шляху до національного визволення південнослов'янських народів Австро-Угорщини стало створення у 1918 році у Загребі Народного віча - представницького органу словенів, сербів і хорватів.

Віче наголосило себе єдиним законним представником південнослов'янських областей Австро-Угорщини.
1 грудня 1918 р. у Белграді було підписано угоду між державою словенів, хорватів, сербів з державою Сербів про створення спільної Держави - Королівства сербів, хорватів і словенів. До складу Королівства увійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, частина Македонії і Чорногорії. Нова Держава за формою правління була конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичів, а саме з Петром І, якого нарекли Визволитилем. Ідеологічною основою держави стало південнослов'янство що плекало своє коріння з іллірізму: в рамках єдиної Держави СХС ця ідеологія мала створити і сформувати єдиний південнослов'янський народ.

Незважаючи на реалізацію довгоочікуваної ідеї об'єднання, нова держава вже скоро не була життєздатною. Економічний розвиток багатьох областей склався доволі контрастним.

Так, найбільш економічно розвинутою була територія Словенії. Окрім цього існували і міжетнічні суперечності - серби становили близько половини населення країни, але при цьому панували в правлячих і економічних колах, що викликало невдоволення інших народів. Також досить високим був відсоток писемності, який, втім, залежав від конкретного регіону (найменший був у Словенії, найбільший у Боснії).

Едуард Кучма

"Думи мої, думи мої.."

- Не шуми, вербонько, стоїш, либонь, одна тут вже не перший десяток літ. Все хилишся то в один то в другий бік, витанцьовуєш.
Та верба його не слухала, все шуміла. Вітер лоскотав їй листя, а тим шумом вона ніби сміялася.
Він сидів і дивився на неї з третього поверху одного з десятків одеських гуртожитків.
- Подумати тільки ! Якась стара верба, яка он на дрова через рік-другий годиться, а які спогади з-за неї постають.
Відчинене вікно. Вітер віє у чорну молоду чуприну, «..будівничі світлого майбутнього..», - мелькнуло у голові, хоч ніякої суті по собі від того не було.
Думалось одразу про все, водночас ні про що.
Ще рік назад він поїхав з того села, якого і на картах Божих немає, мовляв, тільки й забув про нього, коли б не ця верба. Тільки вона змусила задуматись, згадати.
Тоді згадався і ставок, якого років з чотири вже як немає – спустили. Згадалась і череда корів, які бутіли на увесь малий світ, хотіли щоб їх в степ гнали, на випас. «.. на паші всього є: трави буяють. Там пахне чебрецем, що поріс край дороги, медуницею, в кінці-кінців подорожньою шандрою. Як млосно і добре від того всього на душі..».
Цим скупим описом, бурсацька душа недопедагога втямила одне – тут цього немає. Від того й зрозуміло стало, чого ці люди в більшості своїй такі непривітні. В своїх «катакомбах», не бачили вони простих зелених степів. Не виділись їм прості діди Івани з Черкащини, не зналися їм баби Насті, котрі все ждуть внуків своїх біля хати. Чи то б тобі десь на Чигиринщині, чи то б на Маньківщині..
День світав швидко, люд прокидався. Здавалося б тільки був от світанок, а вже й захід, через години знову світанок. Отак от із життям людським: є світанок і є захід, іншого світанку вже не буде.
«Гляди ж, не проспи.. !»
Як післямова..
Тільки одна вербонька все ще буде шуміти, хлопчина ж дочекавшись ранку піде спати.

11.07.2017 р.

Як був малим – життя здавалось миттю,
що ось мине, як куля пролетить..
Та зупинивсь в свої сімнадцять видно,
навіщо вік так безслідно прожить ?

"ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ СЕЛА ЧЕРНЕЧЕ"

Серед сучасних досліджень історії населених пунктів науковці надають перевагу вивченню як великих міст так і тих, які стосуються історичних події, що мали вагоме значення, оминаючи увагою невеликі населені пункти, що перебувають на межі свого існування. Хоча вони створювали безцінний історичний фон, на якому і відбувались видатні історичні події, який безслідно зникає. Саме тому задля збереження історичної повноти та об’єктивності потрібно досліджувати і їх.
При вивченні Чигиринщини найменш дослідженою можна назвати територію південно-західної частини району. Дослідники нашого краю надавали перевагу вивченню історії сіл: Мельники, Медведівка, Суботів, в своїх наукових роботах. При вивченні історії регіону практично обділили увагою село Чернече, що потребує досліджень як поступово зникаючий населений пункт Чигиринщини, який попри свою малу чисельність мешканців має досить цікаву історію.
В даній статті ми намагаємося намітити основні етапи історії села Чернече від заснування до наших днів.
СЕЛО ЧЕРНЕЧЕ В ПИСЕМНИХ ДЖЕРЕЛАХ
Перша згадка про село в письмових документах датується 1752 роком, де на карті Нової Сербії створюються кордони розселення з планом розміщення перших рот Новосербського військового поселення. Власне, кордоном для цієї території стали форпости, які виконували роль прикордонних оборонних споруд, мали при собі декілька редутів, вишки та військове населення, яке завжди було готовим до збройних сутичок. В описі до цієї карти в долині річки Тясмин (від впадіння в Дніпро до м. Чигирина Польського) сказане наступне:
«..вверх по речке Ирклею – форпост Секиндрин, деревня Чернецкая, форпосты Новенькой и Нестеровской, село Нестеровка на усть речки Чуты, далее вверх по Ирклею – хутор Самбросовский и форпосты : Чернецкой, Суботов, Новой, Приворотной и Малышевской, слева в верховьях Ирклея – лес Матренин.».
Не дивлячись на те, що документ за обсягом являється невеликим, але багато змістовним. З нього стає зрозуміло, що біля Чернечого – тогочасного села Чернецького, є такий собі форпост Секиндрівський. Ці два населені пункти, по суті, утворюють прикордонну лінію. Відрадним являється те, що так званий форпост Секиндрівський в кін. ХІХ – поч. ХХ ст. являвся промисловим хутірцем. Згідно перепису «Списка населенных мест Херсонской губернии» 1896 року, населення на хуторі Секиндрівка , що приписувалося до села Чернече складало 8 осіб (4 чоловічої і 4 жіночої статей), дворів - 1. За хутором також був винокурний завод з виробництвом річного прибутку 14 тис. рублів. Хутір, як і село записані за поміщиком Безрадецьким, який найвірогідніше в ньому проживав.
ДОПИСИ ПРО ПОДОРОЖНЬОГО ГЕНЕРАЛА
Зустрічаються згадки про Чернече і в «дорожних дневниках», як от в німецького вченого Йогана–Антона Гільденштенда, що в той час перебував на російській службі. Власне, його «Путешествие Елизаветградской провинцией» 1774 року, стала однією одиницею з тих писемних джерельних одиниць, де хоч і в декількох реченнях, але є інформація про тогочасне Чернече. Сучасник писав про нього наступне:
«..9-го мая. Переночевали в Галагановке. В версте от нея, миновали устье Ирклеи, отсюда 6 верст ехали вдоль последней до слободы Чернечки; в Чернечке 50 домов, принадлежит майору Арапову; наконец спустя 3 версты, достигли устья речки Чутки и, переехав через нее мостом, прибыли в шанец Вершац, именовавшийся ранее Нестеровкой. Нестеровка это старое название поселения, основаннаго ранее Новой Сербии и в настоящее время именуемаго Вершацким шанцем..».
Варто підмітити, що село тоді було слободою, тобто ніяких повинностей та податків майже не відробляло та не платило. Якщо спиратись на загальноприйняте правило засновування слобод, а згідно з ним ці поселення залишались безповинними на 15-30 років і відштовхнутися від 1774 року, то можна зробити припущення, що тодішня слобода Чернечка була осаджена у середині ХVIII століття. Але таку гіпотезу можна викласти в тому разі, коли б ми не мали ранішніх джерел стосовно даної теми.
Тут же і в подальших документах ми бачимо, як видозмінюється назва самого села. Спочатку це було село Чернецьке, потім слобода Чернечка і сьогодні ми маємо сучасну назву села - Чернече.
На сьогоднішній день хутір Секиндрівка лишився в пам’яті односельців, як місцина, де люди саджають городину. Це місце пов’язують також з чернеченською першою дамбою (саме на її місці до ІІ-ї пол. ХХ ст. стояв винокурний завод). Сама назва Секиндрівка видозмінилась і звучить як Сокиндрівка, вживається як назва кутка села Чернече. На думку автора в документі вона записана взагалі помилково.
За результатами проведеного дослідження можна зробити висновок, що це є одна перших робіт по даній темі. В ній вперше зібрано основні згадки про село в писемних джерелах. Проведено збір та систематизацію джерел, що стосуються виникнення села Чернече. Найважливішими серед них є: «Список населеных мест Херсонской губернии 1896 года» та «Поселення задніпровських міст до утворення Нової Сербії в документах XVIII ст.».
На кінець хочеться додати інформацію щодо віку села. За першою писемною згадкою (1752 р.), яка відома нам на сьогоднішній день, робимо висновок - селу 265 років. За твердженням самих чернечан Храмове свято села припадає на 14 жовтня – козацьку Покрову. В минулі часи нинішнє село Чернече було військовим поселенням. Напевне, саме цим можна трактувати вибір цього Храму, попри те, що церкви в селі ніколи не було. Як одна із версій.
Едуард Кучма, студент ІІ курсу Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського, м. Одеса

1. ФОТО З АРХІВУ АВТОРА, ЛІТО 2015 РОКУ

«ЗВЕРНЕННЯ СТУДЕНТІВ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. К. Д. УШИНСЬКОГО ДО ЖИТЕЛІВ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

Цікава робота за фахом «музеєзнавця - пам'яткознавця». Нема чого й слова таїти, але якщо тобі до душі досліджувати минуле рідного краю, вивчати історію через різні знахідки та археологічні пам'ятки, зазирати у минуле через призму історичних подій, аналізувати та систематизувати знайдений матеріал, то це по праву твоя робота.
Такими являємось ми – студенти ІІ курсу Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. Наша спеціальність – «музеєзнавство та пам'яткознавство», що з’явилась в нашому університеті нещодавно надихає нас до збереження минулого.
– Чому ми обрали саме цю професію ? – спитаєте Ви. Все тому, що не можемо залишити без уваги минуле нашої країни – кинути напризволяще, бо ж «не гоже забувати чиїх батьків ми діти».

Боляче дивитись, коли археологічні об’єкти, як наприклад кургани, безжально розорюють. Посіяти трохи більше – це звісно добре, але ж через рік-другий кургану, що містить кістки не одного покоління наших пращурів, вже не буде. І навіть сліду від нього не залишиться.
Значну роль у формуванні юнацького світогляду відігрівають вчителі та викладачі. Низький уклін тим людям, які дали квиток в путь до дорослого життя. Велике спасибі викладачам нашого вузу за те, що прищеплюють тягу, любов і повагу до нашої Батьківщини, через вивчення її багатовікової історії.
Саме за сприянням викладачів, у минулому році, було вирішено розпочати створення краєзнавчого музею в стінах нашого навчального закладу.
Почали ми з інвентаризації різноманітних знахідок, які були здобуті у ході польових наукових досліджень нашими викладачами. Ці знахідки, бралися нами на облік, формуючи фонди майбутнього музею.
Адміністрація нашого вузу виділила аудиторію, декілька вітрин та стендів під облаштування музею.
Тепер ми – студенти розробляємо концепцію функціонування музею та наповнюємо вітрини та стенди різноманітними експонатами.
Річ в тому, що експозиції і фонди музеїв в основному поповнюються завдяки польовим дослідженням та закупівлями речей, у нас такої можливості його наповнення зараз немає. Саме тому ми просимо допомоги в жителів Одещини.

Звертаємось до кожного жителя нашого рідного краю, нашої багатокультурної Малої Батьківщини. Якщо ви маєте, якусь річ або знахідку, археологічного, історичного чи краєзнавчого значення, то ми будемо вдячні прийняти її до фондів нашого нового музею. Кожен з експонатів, що з’явиться у нашому музеї, буде нести інформацію про особу, яка його подарувала. А пов’язані з річчю спогади та легенди стануть частиною нашої загальної історії.

Наші контакти:
м. Одеса, Малиновський р-н,
Фонтанська дорога 4,
ПНПУ ім. К. Д. Ушинського,
історико-філософське відділення 322 кабінет.
моб. тел. +380955129952
електронна пошта:
b_chmelniczkiy@ukr.net

Едуард КУЧМА, студент ІІ курсу історико-філософського відділення ПНПУ ім. К. Д. Ушинського

"За старими тополями.."

За старими тополями, які тягнулися понад річкою стояло степове пекуче сонце.
Те сонце вже так вигріло ту невеличку річку, що в ній з упевненістю можна було б купатись, будь певен – недуга не візьме !
- Го, Юхиме, наші ж краї ! Спиняй валку, знімай з волів ярма, кажи братчикам, що тут перепочинемо ! Гайда в Чуті скупаємось, та й воли води нап’ються.
- Ох, бісова душа ! Ану ж бо й давай, остогидло скільки їхати та й перед рідним Чигирином ладу собі не дати...
«То був чумак з чумаків, ще неначе вчора старий Панько брав свого малого на мажу їхати в Крим по сіль, а вже сьогодні цей, поперед непоказний парубок став отаманом всієї чигиринської валки. Юхим був з виду таким, що якби не це чумацька проклятуща робота то був би то чи не найвидніший хлопець з усіх Шабельників, і котра б дівчина його побачила, то й одразу оддала йому своє серце. Ще й додати хочеться, що був він парубком діла і слова. Кривди не чинив, злого не рушив..»
Не прогрілася ще вода в Чуті, була прохолодною, та не завадило це товариству скупатися, заодно й кулешику наварили, душі подорожні нагодували. Пора вже б то і фураж вести.
І рушила валка чумацька, заскрипіли гарби: не пройнявся дьоготь тільки-но мащеною оссю, але єдиний організм рушив додому – в Чигиринські землі. Потроху й ступали підсохші в ребрах круторогі, які вже наче б то і не чули ворожої небезпеки, спішити їм не було куди, чумаки й не підганяли, а тільки понабивавши люльки тютюнцем турецьким потягували в усі груди, бриль їм робив холод, а люлька, ну, от їй-Богу – смакувавши гріла душу !

(мал. В. Заузе «Чумаки»)

Село ЧЕРНЕЧЕ в топоніміці

Досить цікавий топонімічний фонд є у с. Чернече, що знаходиться південніше від міста Чигирин. Не дивлячись на те, що село за територією та населенням невелике (налічує в собі три вулиці і три провулки), та все ж його топоніміка досить таки колоритна. Дві основні та найбільші вулиці села мають назву Знам'янська та Колгоспна. Знам'янська – тому що пролягає дорогою до м. Знам'янка, що на Кіровоградщині, яке є до того ж ще й важливим залізничним вузлом. Колгоспна ж, тому що вела до сільського колгоспу, який згодом, у 60-х роках, буде ліквідований в зв'язку з укрупненням колгоспів, що відбулося за постановою Микити Хрущова. Але ще до приходу радянської влади на територію України ці вулиці, за згадками найстаріших жителів села мали кардинально інакші назви: такі, як вулиці Петрівська та Іванівська. Це зумовлюється, з одного боку, тим, що так звали перших поселенців в цьому селі, а з іншого, що це були дороги на Петрівський та Іванівський ліси, куди люди їздили підводами за дровами тощо. До вулиці Петрівської приблизно у другій половині минулого століття додалися ще два топоніми, тобто кутки – Устимівка та хутір Мирний. Перший пов'язаний з іменем Устима Коваля – людини, яка славилася на все село тим, що кувала різні приналежності для селянського життя-буття. Особливо Устим славився своїми ножами, які він позначав власним клеймом – півмісяцем і трьома зірками (одна над місяцем, інші дві – під ним). Мало чи не в кожного жителя села були ці ножі аж до кінця минулого століття. Топонім «хутір Мирний» — пов'язаний з тим, що в цю частину вулиці Петрівської, яка була добудована і доселена в більшості вихідцями із затоплених нині сіл Кременчуць- кого водосховища в кінці 60-х років минулого століття, приходило битись ледь не все парубоцтво села. Від того й жартівливо-саркастична назва «хутір» – бо як окрема місцина, інші люди; «Мирний» — бо билися. Паралельно вулиці Колгоспній проходила вулиця Леніна, що названа в честь вождя світового пролетаріату. В той час це було не в дивину, бо ж як не як, а в кожному селі була вулиця з аналогічною назвою. Проте селяни вже давно провели тут своєрідну «декомунізацію». Це цікавий факт, що чернечани і по сьогодні між собою в більшості кажуть на цю вулицю не Леніна, а Чаланда. Щодо походження саме цієї назви виникає ряд розбіжностей: мовляв названа вона через те, що дорога від непогоди була розмита та замулена і люди по ній «чаландували», тобто погано йшли. Або ж це своєрідна видозміна слову «чулан», адже раніше вулиця була невеличка (порівняно з сьогоденням) і, напевно, була схованою поміж крон дерев. Повернемось до вулиці Знам'янська. В минулому саме цією дорогою їхали чумаки по сіль, а вдалині за селом стояла подорожня корчма. З упевненістю можу заявити, що вже як сто літ цю вулицю називають Сошейною або ж по-простому – Соша (або, як інший варіант, — Шоса). Виходячи з цього, ми бачимо, що по даній вулиці людям слугували дві назви. Перша – Іванівська, друга, вже пізніша, яка лишилась і до сьогодні – Соша. Перед нами постає питання: чому так? Село Чернече в топоніміці Річ в тому, що ще до революційних подій в Російській імперії на території села проживав зі своєю родиною Олександр Григорович Безрадецький – поміщик, який і тримав чимало маєтностей по всьому тодішньому Чигиринському повіті. Одного разу, коли він їхав у бричці зі своєю родиною в сторону Знам'янки по Іванівській (мусимо сказати, що тоді пройшов сильний дощ, який розмив круту дорогу), то його бричка провалилася в провалля і з неї наче б то випала його дочка і вбилася на смерть. У відчаї згорьований батько наказав прокласти бруківку через усю вулицю і поробити водовідводи. Свою ж дочку поховав в цьому селі, на могилі поставив великий кам'яний хрест, який звідти зник буквально пару років тому. який звідти зник буквально пару років тому. З іменем родини Безрадецьких пов'язаний ще один топонім нашого села, такий як Сокиндрівка або ж Сокиндрівський Яр. За згадками односельців, — це місцевість на окраїні села, де стояла винокурня. Тут гнали спирт із картоплі. Було і декілька дворів. Такий собі промисловий хутірець. Винокурня давала багатьом жителям села робочі місця та й, не будемо слова таїти, – безкоштовно-вкрадений спирт. Нині це місцина «Першого» ставка. По інший бік Ірклію, в районі «Третього» ставу, є глибока балка, яка спускається до берегів річки. Місцеві називають її Циганською. Існує така версія, що колись на тому місці зупинявся циганський табір, який певний час там і проживав. Цигани поїхали, а назва дійшла до сьогодення. На жаль нині нерозшифрованими залишилися декілька маловідомих топонімічних назв. Пояснення яким я, за браком матеріалів, поки що не можу дати.

Звертаючись до односельців, хочу попросити співпраці. Якщо хтось має сумніви у висвітленому мною, то, будь-ласка, поправте та доповніть, розкажіть нове. Наше
село багате історією, але об'ємних писемних джерел, на жаль, немає. Хочеться це виправити. А взагалі, кожен населений пункт нашого краю має ще багато своїх таємниць і загадок.
Едуард КУЧМА, студент І курсу ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, влас. кор.«ЧВ»