«ЗВЕРНЕННЯ СТУДЕНТІВ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. К. Д. УШИНСЬКОГО ДО ЖИТЕЛІВ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

Цікава робота за фахом «музеєзнавця - пам'яткознавця». Нема чого й слова таїти, але якщо тобі до душі досліджувати минуле рідного краю, вивчати історію через різні знахідки та археологічні пам'ятки, зазирати у минуле через призму історичних подій, аналізувати та систематизувати знайдений матеріал, то це по праву твоя робота.
Такими являємось ми – студенти ІІ курсу Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. Наша спеціальність – «музеєзнавство та пам'яткознавство», що з’явилась в нашому університеті нещодавно надихає нас до збереження минулого.
– Чому ми обрали саме цю професію ? – спитаєте Ви. Все тому, що не можемо залишити без уваги минуле нашої країни – кинути напризволяще, бо ж «не гоже забувати чиїх батьків ми діти».

Боляче дивитись, коли археологічні об’єкти, як наприклад кургани, безжально розорюють. Посіяти трохи більше – це звісно добре, але ж через рік-другий кургану, що містить кістки не одного покоління наших пращурів, вже не буде. І навіть сліду від нього не залишиться.
Значну роль у формуванні юнацького світогляду відігрівають вчителі та викладачі. Низький уклін тим людям, які дали квиток в путь до дорослого життя. Велике спасибі викладачам нашого вузу за те, що прищеплюють тягу, любов і повагу до нашої Батьківщини, через вивчення її багатовікової історії.
Саме за сприянням викладачів, у минулому році, було вирішено розпочати створення краєзнавчого музею в стінах нашого навчального закладу.
Почали ми з інвентаризації різноманітних знахідок, які були здобуті у ході польових наукових досліджень нашими викладачами. Ці знахідки, бралися нами на облік, формуючи фонди майбутнього музею.
Адміністрація нашого вузу виділила аудиторію, декілька вітрин та стендів під облаштування музею.
Тепер ми – студенти розробляємо концепцію функціонування музею та наповнюємо вітрини та стенди різноманітними експонатами.
Річ в тому, що експозиції і фонди музеїв в основному поповнюються завдяки польовим дослідженням та закупівлями речей, у нас такої можливості його наповнення зараз немає. Саме тому ми просимо допомоги в жителів Одещини.

Звертаємось до кожного жителя нашого рідного краю, нашої багатокультурної Малої Батьківщини. Якщо ви маєте, якусь річ або знахідку, археологічного, історичного чи краєзнавчого значення, то ми будемо вдячні прийняти її до фондів нашого нового музею. Кожен з експонатів, що з’явиться у нашому музеї, буде нести інформацію про особу, яка його подарувала. А пов’язані з річчю спогади та легенди стануть частиною нашої загальної історії.

Наші контакти:
м. Одеса, Малиновський р-н,
Фонтанська дорога 4,
ПНПУ ім. К. Д. Ушинського,
історико-філософське відділення 322 кабінет.
моб. тел. +380955129952
електронна пошта:
b_chmelniczkiy@ukr.net

Едуард КУЧМА, студент ІІ курсу історико-філософського відділення ПНПУ ім. К. Д. Ушинського

"За старими тополями.."

За старими тополями, які тягнулися понад річкою стояло степове пекуче сонце.
Те сонце вже так вигріло ту невеличку річку, що в ній з упевненістю можна було б купатись, будь певен – недуга не візьме !
- Го, Юхиме, наші ж краї ! Спиняй валку, знімай з волів ярма, кажи братчикам, що тут перепочинемо ! Гайда в Чуті скупаємось, та й воли води нап’ються.
- Ох, бісова душа ! Ану ж бо й давай, остогидло скільки їхати та й перед рідним Чигирином ладу собі не дати...
«То був чумак з чумаків, ще неначе вчора старий Панько брав свого малого на мажу їхати в Крим по сіль, а вже сьогодні цей, поперед непоказний парубок став отаманом всієї чигиринської валки. Юхим був з виду таким, що якби не це чумацька проклятуща робота то був би то чи не найвидніший хлопець з усіх Шабельників, і котра б дівчина його побачила, то й одразу оддала йому своє серце. Ще й додати хочеться, що був він парубком діла і слова. Кривди не чинив, злого не рушив..»
Не прогрілася ще вода в Чуті, була прохолодною, та не завадило це товариству скупатися, заодно й кулешику наварили, душі подорожні нагодували. Пора вже б то і фураж вести.
І рушила валка чумацька, заскрипіли гарби: не пройнявся дьоготь тільки-но мащеною оссю, але єдиний організм рушив додому – в Чигиринські землі. Потроху й ступали підсохші в ребрах круторогі, які вже наче б то і не чули ворожої небезпеки, спішити їм не було куди, чумаки й не підганяли, а тільки понабивавши люльки тютюнцем турецьким потягували в усі груди, бриль їм робив холод, а люлька, ну, от їй-Богу – смакувавши гріла душу !

(мал. В. Заузе «Чумаки»)

Село ЧЕРНЕЧЕ в топоніміці

Досить цікавий топонімічний фонд є у с. Чернече, що знаходиться південніше від міста Чигирин. Не дивлячись на те, що село за територією та населенням невелике (налічує в собі три вулиці і три провулки), та все ж його топоніміка досить таки колоритна. Дві основні та найбільші вулиці села мають назву Знам'янська та Колгоспна. Знам'янська – тому що пролягає дорогою до м. Знам'янка, що на Кіровоградщині, яке є до того ж ще й важливим залізничним вузлом. Колгоспна ж, тому що вела до сільського колгоспу, який згодом, у 60-х роках, буде ліквідований в зв'язку з укрупненням колгоспів, що відбулося за постановою Микити Хрущова. Але ще до приходу радянської влади на територію України ці вулиці, за згадками найстаріших жителів села мали кардинально інакші назви: такі, як вулиці Петрівська та Іванівська. Це зумовлюється, з одного боку, тим, що так звали перших поселенців в цьому селі, а з іншого, що це були дороги на Петрівський та Іванівський ліси, куди люди їздили підводами за дровами тощо. До вулиці Петрівської приблизно у другій половині минулого століття додалися ще два топоніми, тобто кутки – Устимівка та хутір Мирний. Перший пов'язаний з іменем Устима Коваля – людини, яка славилася на все село тим, що кувала різні приналежності для селянського життя-буття. Особливо Устим славився своїми ножами, які він позначав власним клеймом – півмісяцем і трьома зірками (одна над місяцем, інші дві – під ним). Мало чи не в кожного жителя села були ці ножі аж до кінця минулого століття. Топонім «хутір Мирний» — пов'язаний з тим, що в цю частину вулиці Петрівської, яка була добудована і доселена в більшості вихідцями із затоплених нині сіл Кременчуць- кого водосховища в кінці 60-х років минулого століття, приходило битись ледь не все парубоцтво села. Від того й жартівливо-саркастична назва «хутір» – бо як окрема місцина, інші люди; «Мирний» — бо билися. Паралельно вулиці Колгоспній проходила вулиця Леніна, що названа в честь вождя світового пролетаріату. В той час це було не в дивину, бо ж як не як, а в кожному селі була вулиця з аналогічною назвою. Проте селяни вже давно провели тут своєрідну «декомунізацію». Це цікавий факт, що чернечани і по сьогодні між собою в більшості кажуть на цю вулицю не Леніна, а Чаланда. Щодо походження саме цієї назви виникає ряд розбіжностей: мовляв названа вона через те, що дорога від непогоди була розмита та замулена і люди по ній «чаландували», тобто погано йшли. Або ж це своєрідна видозміна слову «чулан», адже раніше вулиця була невеличка (порівняно з сьогоденням) і, напевно, була схованою поміж крон дерев. Повернемось до вулиці Знам'янська. В минулому саме цією дорогою їхали чумаки по сіль, а вдалині за селом стояла подорожня корчма. З упевненістю можу заявити, що вже як сто літ цю вулицю називають Сошейною або ж по-простому – Соша (або, як інший варіант, — Шоса). Виходячи з цього, ми бачимо, що по даній вулиці людям слугували дві назви. Перша – Іванівська, друга, вже пізніша, яка лишилась і до сьогодні – Соша. Перед нами постає питання: чому так? Село Чернече в топоніміці Річ в тому, що ще до революційних подій в Російській імперії на території села проживав зі своєю родиною Олександр Григорович Безрадецький – поміщик, який і тримав чимало маєтностей по всьому тодішньому Чигиринському повіті. Одного разу, коли він їхав у бричці зі своєю родиною в сторону Знам'янки по Іванівській (мусимо сказати, що тоді пройшов сильний дощ, який розмив круту дорогу), то його бричка провалилася в провалля і з неї наче б то випала його дочка і вбилася на смерть. У відчаї згорьований батько наказав прокласти бруківку через усю вулицю і поробити водовідводи. Свою ж дочку поховав в цьому селі, на могилі поставив великий кам'яний хрест, який звідти зник буквально пару років тому. який звідти зник буквально пару років тому. З іменем родини Безрадецьких пов'язаний ще один топонім нашого села, такий як Сокиндрівка або ж Сокиндрівський Яр. За згадками односельців, — це місцевість на окраїні села, де стояла винокурня. Тут гнали спирт із картоплі. Було і декілька дворів. Такий собі промисловий хутірець. Винокурня давала багатьом жителям села робочі місця та й, не будемо слова таїти, – безкоштовно-вкрадений спирт. Нині це місцина «Першого» ставка. По інший бік Ірклію, в районі «Третього» ставу, є глибока балка, яка спускається до берегів річки. Місцеві називають її Циганською. Існує така версія, що колись на тому місці зупинявся циганський табір, який певний час там і проживав. Цигани поїхали, а назва дійшла до сьогодення. На жаль нині нерозшифрованими залишилися декілька маловідомих топонімічних назв. Пояснення яким я, за браком матеріалів, поки що не можу дати.

Звертаючись до односельців, хочу попросити співпраці. Якщо хтось має сумніви у висвітленому мною, то, будь-ласка, поправте та доповніть, розкажіть нове. Наше
село багате історією, але об'ємних писемних джерел, на жаль, немає. Хочеться це виправити. А взагалі, кожен населений пункт нашого краю має ще багато своїх таємниць і загадок.
Едуард КУЧМА, студент І курсу ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, влас. кор.«ЧВ»

"ОТО ТАКЕ БУЛО ЖИТТЯ.."

"З ДІДОВИХ ВУСТ"

А було то навесні. Тоді, коли вже прокидалися дерева од зимового сну і їхні снігові шапки обпадали додолу. Тоді, коли із хліборобських полів дзюркотіла тала вода у стару, але невеличку річку Ірклій. Саме до неї вже потроху почали спускатись люди з вудилами, які були ласі ловити риби. Тим гарна була річка, що якраз таки навесні блищала та розливалася своєю загравою на все Чернече, од того й видно її було здалеку, і чи піший чи їдучий на волах побачили б її точно, не дивлячись на те, що розкинулась вона, як і село – в долині.
А які то люди були в цьому селі, і яке ж то село було в цих людей ! З діда-прадіда вони козакували, не підпускали вражого татарина-турка до Чигрина, справно несли свою службу.
Та не увесь вік куштувати людям волі і не увесь вік жити правдою та вірою православною. Вже згодом відійшла і служба козацька, і прийшло життя гіркіщ – чумацьке. Ще й до сьогодні в людей з цього села зустрічаються чумацькі прізвища. Від того в один час було пів села Мажарів та Гержин, нині – одиниці.
Бог, його зна, коли то й справді було, якого року, бо ж ні я, ні батько мій, ні дід до сих пір сказати точно не можуть. Одне діло – було і все.
Внадилися люди з усього села на південь збиратись – заробіткувать. Збирались і молодиці, яким дома нудилось, бо батькам допомогти хотілось, збирались й парубки. Збирались й мужі з жінками, яким вже й шапку воші проїли – злидні дошкуляли.
Хтось ладив мажу та одівав ярмо волам на шиї, бо збирався їдучим у путь, хтось же не мав навіть і старих сап'янців, щоб шлях ноги не муляв, йшли босоніж. Таким людям в дорогу на одежу гуртом збиралися – всією сім'єю, в кого що було, не жаліли й останнього шматка хліба з цибулею отдати. Знали – дорога туди неблизька: всілякі лиха та незгоди будуть ще попереду.
Із таких людей була й Мелашка. Ледве дев'ятнадцять літ минуло, як дівчина зрозуміла, що доля її важка, а ще важча – в її батьків. Бувало й так, що й в хаті не було чого їсти, бо батько й мати не ті вже були. Все важче й важче давалася їм ота «замозолена копійка».
Отож, як-не-як, а треба було йти у мандри на ті заробітки. А може й над нею з жаліється фортуна, може ж і їй вдасться хоч щось заробити, і батькам стане жити легше ?
Взяла стару полатану торбину, поклала в неї їсти що було, попрощалася з батьками, перехрестилася і рушила з усіма людьми в путь.
Ішли степами-долинами. Та все в путь та й в путь. Ось вже давно як за плечима лишилася крута гора, яку поміж собою чумаки прозвали Всраною, а люди лиш те в них і перейняли. Минули Тарасо-Григорівку, пройшли й Кудашеве. Попереду був Зелений Яр та Юхимівка, а путь ще тільки розпочинався..
Стемніло, треба зупинитись. О-ох, а ж який же то далекий шлях туди, в південні краї. Недарма кажуть, що там і живеться людям краще, бо ж і панщина там менша, і землі більше. Та й чумаки б, ясна річ не їздили б у Крим, коли й справді вигоди звідтіля б ніякої не було. Але ж і їдуть, але ж і вертаються, хоч й не всі, але є. Хоч й важка доля чумацька, але тим і важка, що заробіток при ній добре.
Вона сиділа у траві й дивилася в небо, там в свою чергу світив круторогий, і поле зоряне вже рясно обсипало зірочками. З поміж усіх них вона чітко бачила орієнтир багатьох: отой Чумацький Шлях. Разом з тим згадувалась їй і мати і батько, яких вона тільки от недавно покинула самих, і які так сильно її чекають..
На ранок метушливо збиралася валка. За два дні треба було дійти до південних губерній, до панів. А були ті пани німцями-колоністами. Люди йшли, бо платили добре.
Ось вже й минули ще один хутір, а вже й за ним і Чутки не видно – далі дорога маловідома. І все безкраї та безкраї поля.
Чогось саме в ту мить згадалися слова з пісні, яку ще їй, коли мала була співала  бабуся. Бувало після праці важкої Вона сяде ввечері на лаву, та й про своє щось думає. Мелашка ж тільки ляже на коліна та й слухає. Вона ж все тихесенько тягне та виспівує:

«.. на небі хмара пролітала
і тихо плакала діброва,
вона ж журилась,
вона знала,
те горе хутору старого..»,

А далі співала, як на людей татари нападали та хати попалили. Співала й про те, як жінок і дівчат в полон брали, в Туреччину вражі бузувіри везли, продавали. Ані старого, ані малого не жаліли.. А потім..
А потім Мелашка мало що пам'ятала, засинала..
Валка спинилася. Стали перепочити, живіт до хребта прилипає. Розвернула хустину, витягнула хліба та сала, трішки поїла, заморилася. А люди вже й в путь рушили, треба доганяти. І тільки вставати та йти, коли глип ! І як воно ото вийшло, що в склянку ногою встала.
Відстала, спізнилася. Біда та й годі ! Що ж його робити ? Чим перев'язати ? Слава Богу, що плахта довга.
Одірвала. Перемотала з лихом. Ледве встала. Хоч й помаленьку, а треба йти, тут нема кому жаліти, та й не гоже дівчині молодій на життя юне жалітись.
Вона йшла, а навколо ні душі. Неначе тут нікого й в помині не було. Дивно. Сонечко вишкірилось з-за гори, пригрівало. Здавалося, що воно намагалося зарадити горю Мелашки.
Все поля та поля, а людей не видно. Бачила млин, але там не було нікого. Вдалині цюкали сокири.
Нога була кровоточила, мусила перепочити. Та й на тому все, треба йти, аби ж наздогнати.

«Зашуміли в гаю верби,
в долині тополі.
Пішов козак на війноньку –
дівчина ж на полі.

Пішов козак воювати –
мила працювати.
Не знає ж бідна,сердешна,
коли ж його ждати..»

От так йшла та все співала. Співала й далі б, якби з поля не вийшов, якийсь чоловік з мішком. Ввесь в чорному, штанина подерта, з лоба піт тече. А Він йде, та все за нею та за нею. Вона ходу прибавляє і Він. Якби ж не нога.. ой.. все. Прийшла моя годинонька.. – подумала бідолага.
- Їсти є ? - гиркнув чолов'яга.
- Та ось.. є.. – тихо одповіла Мелашка, потім зняла з-за спини торбину та й витягла з неї хлібину і все, що де неї зоставалось. Чолов'яга глянув на неї, а потім на їжу. Взяв, почав їсти.
Коли ж попоївши, питає:
- Ну, а бомага якась є?
- Зараз гляну, наче десь була.. – і дійсно, в торбині лежав клапоть газети, яку ще купляли, коли в Чигирині на базарі були. Витягла, дала чоловіку.
Він взяв, усміхнувся та й каже:
- Во-о, спасибі тобі, а то мені вже так остогидло ці гроші курить ! Які ж вони паскудні та невірунючі ! – в ту мить він знімає з плечей свій мішок, розмотує мотузку, а там… гроші…
Їй-Богу, гроші. Цілий мішок грошей. Та все печатані, пачками мотані, ов-ва ! Ге-е, такого спадку Мелашка і за свій вік би не заробила. Таких грошей ні Вона, ні батьки її не бачили.
- Розумієш, бандіт я.. оце неділі дві назад банк обікрали, а коли тікали з хлопцями то я одбився од гурту. Переховувавсь полями-манівцями, коли натрапив на тебе.
Сказав, а тойді і витяг з мішка пачку грошей, завтовшки з палець і дав Мелашці.
- Ну, спасибі тобі, держи од мене дяку.
Дав і пішов далі. Слава Богу, що пішов, слава Богу, що минулося.. Одне діло – минулося, друге – оце так.
Мелашка стояла. Затерпла. Ох же й перелякалась Вона цій пригоді. Потім глянула на гроші, за тим згадалось куди йшла. Плюнула, розвернулася та й пошкандибала додому.

***

На тому й скінчилася оповідь про  Мелашку. Нема чого більше і додати та  написати.. Хіба що, може, як вернулась ?

Так от. Як вернулась додому то поставили з батьками нову хату, завели невеличке господарство. Була тут і коровка і птиця різна. На тому й жити стало легше.
Згодом і заміж вийшла за прапрадіда мого – Дениса Мажара. З тих пір і по сьогодні всі нас «динис`ами»  дражнять. Нам на те й образ нема.
Давно то було. Вже немає їх більше, як літ п’ятдесят-сімдесят. Пам’ять же про них існує і по нині.

Едуард Кучма

16.01.2017 р.