Та верба його не слухала, все шуміла. Вітер лоскотав їй листя, а тим шумом вона ніби сміялася.
Він сидів і дивився на неї з третього поверху одного з десятків одеських гуртожитків.
- Подумати тільки ! Якась стара верба, яка он на дрова через рік-другий годиться, а які спогади з-за неї постають.
Відчинене вікно. Вітер віє у чорну молоду чуприну, «..будівничі світлого майбутнього..», - мелькнуло у голові, хоч ніякої суті по собі від того не було.
Думалось одразу про все, водночас ні про що.
Ще рік назад він поїхав з того села, якого і на картах Божих немає, мовляв, тільки й забув про нього, коли б не ця верба. Тільки вона змусила задуматись, згадати.
Тоді згадався і ставок, якого років з чотири вже як немає – спустили. Згадалась і череда корів, які бутіли на увесь малий світ, хотіли щоб їх в степ гнали, на випас. «.. на паші всього є: трави буяють. Там пахне чебрецем, що поріс край дороги, медуницею, в кінці-кінців подорожньою шандрою. Як млосно і добре від того всього на душі..».
Цим скупим описом, бурсацька душа недопедагога втямила одне – тут цього немає. Від того й зрозуміло стало, чого ці люди в більшості своїй такі непривітні. В своїх «катакомбах», не бачили вони простих зелених степів. Не виділись їм прості діди Івани з Черкащини, не зналися їм баби Насті, котрі все ждуть внуків своїх біля хати. Чи то б тобі десь на Чигиринщині, чи то б на Маньківщині..
День світав швидко, люд прокидався. Здавалося б тільки був от світанок, а вже й захід, через години знову світанок. Отак от із життям людським: є світанок і є захід, іншого світанку вже не буде.
«Гляди ж, не проспи.. !»
Як післямова..
Тільки одна вербонька все ще буде шуміти, хлопчина ж дочекавшись ранку піде спати.
11.07.2017 р.
Як був малим – життя здавалось миттю,
що ось мине, як куля пролетить..
Та зупинивсь в свої сімнадцять видно,
навіщо вік так безслідно прожить ?
