За старими тополями, які тягнулися понад річкою стояло степове пекуче сонце.
Те сонце вже так вигріло ту невеличку річку, що в ній з упевненістю можна було б купатись, будь певен – недуга не візьме !
- Го, Юхиме, наші ж краї ! Спиняй валку, знімай з волів ярма, кажи братчикам, що тут перепочинемо ! Гайда в Чуті скупаємось, та й воли води нап’ються.
- Ох, бісова душа ! Ану ж бо й давай, остогидло скільки їхати та й перед рідним Чигирином ладу собі не дати...
«То був чумак з чумаків, ще неначе вчора старий Панько брав свого малого на мажу їхати в Крим по сіль, а вже сьогодні цей, поперед непоказний парубок став отаманом всієї чигиринської валки. Юхим був з виду таким, що якби не це чумацька проклятуща робота то був би то чи не найвидніший хлопець з усіх Шабельників, і котра б дівчина його побачила, то й одразу оддала йому своє серце. Ще й додати хочеться, що був він парубком діла і слова. Кривди не чинив, злого не рушив..»
Не прогрілася ще вода в Чуті, була прохолодною, та не завадило це товариству скупатися, заодно й кулешику наварили, душі подорожні нагодували. Пора вже б то і фураж вести.
І рушила валка чумацька, заскрипіли гарби: не пройнявся дьоготь тільки-но мащеною оссю, але єдиний організм рушив додому – в Чигиринські землі. Потроху й ступали підсохші в ребрах круторогі, які вже наче б то і не чули ворожої небезпеки, спішити їм не було куди, чумаки й не підганяли, а тільки понабивавши люльки тютюнцем турецьким потягували в усі груди, бриль їм робив холод, а люлька, ну, от їй-Богу – смакувавши гріла душу !
(мал. В. Заузе «Чумаки»)
